Агресивна дитина: всі ми родом з дитинства або Чи треба дитину вчити «давати здачі»?

Завершуємо нашу серію статей на тему «Агресивна дитина». З Вами Ірина Іваськів і нові тези для обговорення. Що думають про дитячу агресивність провідні педіатри і сімейні психологи? Коли агресія у дитини – одноразовий прояв, а коли – патологічна риса характеру? За що відповідає класний керівник, а за що – ні? Чи треба вчити дитину «давати здачі»? Що таке «соціальне наслідування» та що дитина має знати про прояви агресії (і своєї, і чужої)?

Цю тему краще опрацьовувати комплексно і послідовно. Якщо Ви пропустили попередні статті з цієї серії, раджу розпочати з них:

1. Агресія у дітей або Що розкаже історія Інтернет браузера? Це – перша частина досліджень, де ми розмірковували про причини агресії у дітей, пасивний і активний тип агресії, агресію у кіно та іграх, тести з лялькою Бобо.
2. Агресія у дитини: Злитися – нормально, битися – ні! Друга частина досліджень, де ми розглядали сторону батьків, стиль виховання яких може або підсилити, або зменшити силу агресії у дитини.
3. Дитина проявляє агресію. Що робити, якщо дитину цього навчили в школі? В цій статті ми зосередилися на стороні вчителів. Що робити, якщо бути агресивною дитину вчать у… школі? Чому дитина проявляє агресію у школі? Що робити з бійками у класі? Як зменшити градус агресії у школярів? Який вплив на формування агресії у дитини може мати шкільне життя?

Якщо мою дитину образили або побили

Така ситуація відноситься до категорії важко вирішуваних, тому що діти до 16 років не несуть відповідальності за нанесення тілесних ушкоджень. І фізично на кривдника не вплинеш – це заборонено законом. Єдине, що залишається, – впливати на батьків кривдника. Цей вплив має принести цим батькам рівно стільки проблем, скільки необхідно для того, аби вони вплинули на свою дитину. Якщо нічого не зробити, кривдник може продовжити бити ту чи іншу дитину.

Що робить більшість батьків? Присоромлює кривдника чи скаржиться класному керівнику. Але це не ефективно. Тому що це не допомагає впливати на батьків кривдника. Ось чому в першу чергу треба поговорити з батьками кривдника. Так, справді існують надскладні ситуації, коли домовитися неможливо. Або домовленості ці досягаються лише шляхом посередництва соціальних служб. Батькам, чию дитину образили, безумовно, важко зберігати холодний спокій, але розпочати діалог все ж таки варто. Якщо хоч один з батьків кривдника занепокоєний проблемною ситуацією і готовий до діалогу, проблему можна вирішити. Якщо ні, це – робота адміністрації школи, соціальних служб і поліції.

Трапляється, що адміністрація школи ігнорує ситуацію, не хоче спілкуватися з батьками кривдника й вирішувати конфліктну ситуацію. Навіть якщо Ви праві, й Ваша дитина справді була словесно чи фізично ображена кривдником, Ви можете отримати від дирекції приблизно таку відповідь: «Та не роздувайте з мухи слона! Один раз вдарив і нічого!».

Але навіть отримавши таку відповідь, не варто вибудовувати блокпости чи самотужки йти війною на керівництво школи. Бо ж головне завдання – добитися того, аби такі ситуації не повторювалися. Тому обговоріть цю ситуацію з іншими батьками. Переконайтеся, що подібні ситуації відбувалися і раніше. Тоді Ваші звинувачення будуть більш обґрунтованими. Групове звернення до батьків кривдника може змусити їх задуматися про важливість ситуації. Адміністрація школи має подбати про додаткові зустрічі психолога з класом чи тренінги з вирішення конфліктів. Але такі заходи мають бути лише повчальними, щоб не перетворюватися на публічне засудження поведінки одного учня.

Алгоритм дій у разі регулярного побиття

• Одразу викликаємо поліцію і пишемо заяву за фактом побиття. За відсутності прямих доказів побиття (наприклад, за умови психологічного насильства, інтернет-булінгу) також звертаємось у правоохоронні органи і пишемо заяву.
• Беремо у поліцейських направлення на проходження судово-медичної експертизи на визначення тяжкості тілесних ушкоджень. З цього моменту батьки кривдника матимуть перші проблеми – вони вимушені будуть давати пояснення в поліції.
• Отримуємо в поліції відмову у відкритті кримінального провадження. До цього моменту поліцейські вже опитають класного керівника, чергових вчителів, шкільного психолога, соціального педагога, вихователів та інших свідків побиття.
• Пишемо заяву у місцевий виконком до відділу у справах дітей з проханням позбавити батьківських прав батьків кривдника (прикладаємо до заяви відмову, взяту в поліції). Батьків кривдника батьківства не позбавлять, але викличуть на бесіду і, можливо, поставлять на облік.
• Подаєм позов на батьків до суду з вимогою відшкодування матеріальної та моральної шкоди, яку заподіяли нашій дитині.
• Подаєм заяву на батьків до поліції з вимогою заведення кримінальної справи за фактом неналежного виконання ними своїх обов’язків.
• Якщо правоохоронці не завели кримінальну справу, звертаємось до слідчого судді зі скаргою на визнання незаконними дій посадових осіб, які не внесли даних за заявою до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
• Записуємо прізвище слідчого, якому доручили вести Вашу справу. Дізнаємось номер справи в ЄРДР. Направляємо клопотання про допит батьків кривдника і визнання Вас потерпілими.
• Контролюємо проведення слідчих заходів за фактом неналежного виконання батьками своїх обов’язків. Беремо відповіді з усіх названих інстанцій і направляємо директору школи із заявою перевести кривдника в інший клас.

Думка педіатрів про дитячу агресивність

Батьки агресора можуть не визнавати й не приймати того, що їх дитина потребує консультації психолога (або ще страшніше – дитячого психіатра). Навіть якщо в сім’ї справді намагаються працювати з агресивною дитиною, педагогічний підхід батьків і школи може не давати ефекту. Саме це стає важливим знаком того, що агресивна дитина потребує допомоги спеціаліста.

На жаль, в Україні відвідувати психолога чи консультуватися у лікаря-психіатра – це й досі стигматизована тема. Коли батьки чують про таку пропозицію від учителів чи інших батьків, звісно, лякаються, соромляться, ігнорують.

Але слід пам’ятати ось про що: підвищена дитяча роздратованість може свідчити про певні порушення не лише психічного здоров’я. На думку дитячих педіатрів, хвороби надниркових залоз, підшлункової або щитоподібної залози можуть спричиняти підвищений і різкий викид гормону адреналіну у кров – звідси агресія, роздратованість, каскадні перепади настрою. Увага вчителів до цієї проблеми й готовність батьків співпрацювати можуть допомогти виявити серйозні загрози здоров’ю.

Думка психологів про особливості характеру

Трапляється так, що після першого звернення психолог, педагог і батьки нічим не здатні зарадити, і агресивна поведінка з боку хулігана в класі повторюється знову і знову. Чим це може бути обумовлено?

Ще класики психології А. Лічко та П. Ганнушкін першими почали досліджувати феномен хворобливих особливостей характеру. Справа в тому, що період з молодшого шкільного віку й до пубертату дуже сприятливий для проявів певних негативних рис характеру. Серед них підвищена збудливість, злостивість та агресивність. Інколи психологи називають такі риси «ахілесовою п’ятою». Природньо вони є у кожного. В деяких дітей такі риси починають гостро проявлятися саме в шкільному віці.

Коли рису характеру стають патологічними

Патологічними їх можна починати називати тоді, коли:

• агресивна дитина продовжує агресувати, завдаючи іншим шкоди протягом тривалого часу
• класичні педагогічні прийоми виявилися для кривдника не ефективними, виховні години і бесіди з шкільним психологом не дали результатів
• робоча атмосфера в класі суттєво порушується, уроки зриваються, навчальний процес гальмується, зупиняється й інші діти не отримують знань

За умови проведення якісної психодіагностики, адміністрація школи й органи соціального захисту можуть починати наполягати на тому, що агресивна дитина потребує окремого більш серйозного педагогічного підходу та психокорекції. Можливо, дитині знадобиться також додаткова реабілітація, якщо до цього вона стала жертвою насильства.

Аби убезпечити дітей від кривдника, ефективним заходом може стати його переведення на навчання з індивідуальним підходом або на навчання у спеціалізований навчальний заклад. Можуть виникати труднощі з тим, що батьки кривдника не погоджуватимуться на переведення. Без їх згоди перевести дитину будь-куди адміністрація не зможе. Якщо батьки не здатні до діалогу, залучають соціальні служби та районний відділ освіти.

За що відповідає класний керівник?

По-перше, виховні години й атмосфера в класі. Керівник – ключовий комунікатор з батьками. Він може знати про деякі деталі родинного життя і враховувати ці аспекти. Саме керівник може залучати до роботи з класом психолога, а також через дирекцію подавати запит в соціальні служби.

• Якщо дитину побили на уроці – відповідає педагог, який вів урок. Керівник класу також залучається до з’ясування обставин.
• Якщо ситуація з побиттям відбулася на очах вчителя – вважається, що він допустив прояв насильства й не попередив його.
• Вчителя під час бійки не було на уроці? Також є запитання щодо дотримання ним трудової дисципліни. Залишати учнів самих на уроці не можна!
• Бійка відбулася в коридорі під час перерви – відповідають чергові вчителі. Вони мають чергувати на кожному поверсі і на кожній шкільній перерві!
• Якщо дитина перебувала на екскурсії в позашкільний час, відповідальність за побиття несе класний керівник і супроводжуючі особи.

Якої може бути ця відповідальність? Внутрішньою (отримання догани), цивільно-правовою та (в особливо складних випадках) кримінальною.

Чи треба вчити дитину «давати здачі»

Родини обирають кардинально протилежні підходи до самозахисту дитини:

• Одні – віддають на секції східних єдиноборств, наголошуючи на тому, що дитина повинна вміти постояти сама за себе, коли її кривдять. Мовляв, не все ж життя по соціальним службам і психологам бігати!
• Інші – категорично забороняють будь-які прояви агресії, прищеплюючи гарні манери. Навіть підвищувати голос не виховано! Забороняють товаришувати із забіяками, навіть коли діти просто грають у рухливі ігри.
• У третіх – ще одна негативна стратегія – постійно ходять на «розбори» з дітьми й мамами на майданчиках, коли їх дитину хтось зачепив чи вдарив.

Так дитина не має змоги вчитися самостійно залагоджувати конфлікти. А така навичка надзвичайно важлива для адаптації й соціалізації в школі, аби уникнути в майбутньому клички «ябеди».

Дуже добре, коли ми поруч і готові захистити своє дитя. Проте, не зайвим буде (хоча б час од часу) давати дитині самій розвивати навички самоконтролю над проявами агресії. Адже діти посварилися, помирилися й граються собі далі. А мами… продовжують конфліктувати роками.

Кожна дитина має знати, що їй робити

Заздалегідь підготуйте свою дитину: «Що робити, якщо мене вдарили чи словесно образили». Спеціалісти з раннього «садочкового» віку закликають батьків говорити з дітьми про те, як інші не можуть «зі мною поводитися». Варто багатократно повторювати дитині правила: ніхто не може її бити, торкатися (навіть обіймати) без її схвалення. У жодному випадку ніхто зі сторонніх дорослих не може торкатися статевих органів дитини («зони трусиків» для хлопчиків і «зони купальника» для дівчаток).

Важливо поговорити і про вербальну агресію. Лайливі слова, крики та образи не припустимі як до самої дитини, так і з вуст цієї дитини стосовно інших.

Вчіть дитину не уникати конфліктів, а домовлятися словами.

Також навчіть дитину миритися. Найкраще такі звички засвоюються в ігровій формі: ляльки посварилися – давай разом їх помиримо. Доцільним буде допомогти дітям помиритися й на майданчику, а не влаштовувати розбори.

Поясніть дитині, чому сварки і бійки приносять шкоду.

На думку психологів, якщо в родині змалечку прищеплюють гуманістичні цінності співчуття та співпереживання, то діти в старших групах садочку й початкових класах виявляють високу здатність до співпереживання горя й смутку стосовно інших. Найкраще, коли в сім’ї є правило, що дитина завжди може прийти за допомогою до батьків. Але заохочуйте її пробувати миритися самотужки. Попередьте дитину, що не варто хвилюватися, якщо помиритися одразу не виходить. Звичайно, здобути навичку миритися потребує часу. Така навичка краще засвоюється, коли дитина дорослішає.

Навіть якщо дитина втрапила в бійку, вона має пам’ятати, куди категорично не можна бити.

Що робити, якщо дитина побилася?

Добре розпитайте, що сталося – розберіться у ситуації. Якщо дитина сама стала кривдником, розпитайте, чому вона вибрала таку поведінку. Нехай дитина подумає над тим, як почувається однокласник, якому задано шкоду. Це допоможе дитині пережити й емоційно зрозуміти, що скоєно.

Висловіть своє засудження ситуації з твердої батьківської позиції. Агресивна дитина має зрозуміти, що батьки не схвалюють таку поведінку («Мене дуже засмучує, що ти так себе поводиш»). Діти завжди орієнтуються на емоційні реакції батьків. Якщо батьки виражають байдужість, то у дітей формується позиція, що нічого такого страшного не зроблено.

Стосовно покарань… Вони допустимі! Але після роз’яснювальних бесід! Цю роз’яснювальну частину не можна пропустити! Не можна просто забрати планшета і сказати: «Ти покарана(ний)». Поясніть, чому Ви забираєте планшет.

І, звісно, немає нічого гіршого, ніж агресія на агресію. Навіть якщо ми дуже втомлені після роботи чи засмучені тим, що відбулося. Розмову завжди можна відкласти на потім. Не треба її починати, якщо Ви не відчуваєте сил, ресурсу й терпіння.

В сім’ї не без… проблемної дитини

Як би сумно не було визнавати, але якщо в дитини виникають у школі прояви агресії та регулярні бійки, якщо «Ви її не впізнаєте», то першою й найголовнішою причиною є те, що батьки схильні майстерно відокремлювати ту саму «проблемну дитину» від себе і бачити джерело конфлікту тільки в ній. Проте, як відзначають досвідчені сімейні психологи, найгірший сценарій – почати шукати винних. Бо проблема значно серйозніша, ніж дисциплінарна чи соціальна «Як мені з сусідами вітатися, якщо син чи донька у їхніх дітей велосипеда забирають».

Як правило, напружена ситуація в родині починається задовго до того, як вчителі поскаржилися на бійки в школі. Батьки починають визнавати, що, можливо, й між ними в парі багато що не ідеально. І краще було не сваритися на очах у дітей… І взагалі – то все наші батьки винуваті.

Якщо велосипед перестав добре їздити, то шукати проблему треба точно не в одній педалі. Сім’ю необхідно розглядати як цілісний організм. Коли батьки просять «зробити щось з дитиною», неминуче почують від сімейних психологів, що їм і над собою попрацювати доведеться.

Навіть якщо на Вашого сина / Вашу доньку повісили ярлик «Агресивна дитина», є добра новина: «невиправних» проблем у вихованні не буває! Але за умови, якщо є розуміння, що змінювати прийдеться в першу чергу себе як батька/матір. Бажано, щоб батьки зростали разом з дитиною. Крок за кроком. Щоб прагнули допомогти не лише своїй дитині, але й самим собі стати кращими.

Висновки Ю. Гіппенрейтер і В. Харлоу

Ось найчастіші питання батьків, які довелося вислухати сімейному дитячому психологу Юлії Гіппенрейтер:

• А що… можна виховувати дитину і без твердої руки і не бити?
• І навіть розлученим парам можна домовлятися про виховання?
• Навіть якщо мене погано виховували, я зможу бути не схожим на своїх батьків?

Гіппенрейтер проводить цікаву аналогію, стверджуючи, що харчуючись будь-чим, ми отруюємо організм. Невміння спілкуватися з дитиною отруює її майбутнє. Вивчаючи травматичний досвід дітей Першої та Другої світових війн, а також проводячи експерименти на мавпах (дослідження В. Харлоу), науковці зуміли довести незамінність любові в батьківському вихованні. Саме любов лежить на вершині ієрархії потреб будь-якої дитини.

То ж, як любити так, щоб не нашкодити? Як любити «правильно»? Найцікавіше, варіанту «правильно» не існує. А пошук ідеальних концепцій – безглузде витрачання часу. Адже дитині не потрібні досконалі батьки! Їй взагалі байдуже, за якою сучасною і прогресивною системою її виховують! Головне для неї – бути в безпеці, бути коханою, зростати в психологічно гармонійній родині. Навіть серйозні проблеми виховання можна поступово виправити, відновивши психологічно здоровий стиль співжиття в родині.

Соціальне наслідування батьківського стилю

«Зі мною ніхто особливо не панькався, розумних книжок не читав, «ляща» регулярно отримував і нічого… виріс». Такий тато добре пам’ятає, як його виховували в дитинстві. З високою ймовірністю він виховуватиме своїх дітей так само. Але в той же час такий тато й справді не вважає за потрібне займатися з дітьми (тим більше враховувати їх психологічні потреби). Він мріє налагодити з дітьми такі дружні стосунки, про які вони тепло відгукуватимуться в майбутньому. Але йому не вдається…

Психотерапевти називають такий феномен соціальним наслідуванням. Справа в тому, що з раннього дитинства стиль виховання неминуче «записується» в нашій пам’яті. Це відбувається підсвідомо. Тобто, хочемо ми цього чи ні, але, як казав відомий терапевт К. Юнг, «все, що одноразово трапляться з нами, залишається в душі назавжди й нікуди звідти не зникає».

Ми виростаємо й особливо не задумуємося над тим, що починаємо грати за тими ж самими правилами. Навіть якщо нам не подобалося, як до нас ставилися батьки, ми можемо відтворювати їх поведінковий стиль.

Агресивна дитина або Всі ми родом з дитинства

Існує й інший бік медалі. В теорії всі ми добре знаємо, що і як робити (і всі розумні книги прочитали, і на тренінги ефективного батьківства сходили), але все одно ніяк не виходить формувати здорові відносини з дітьми. Чому?

Часто батьки намагаються робити все правильно – як у книжці написано. Але за іронією долі правильно не виходить. За це батьки й починають звинувачувати себе. Вони постійно змінюють стилі виховання, але час од часу знову зриваються на дітях. Іноді це нагадує схуднення шляхом жорстких дієт: спочатку дотримуєшся умов дієти, потім зриваєшся і переїдаєш, а потім караєш себе за з’їдене.

Помилятися – нормально! Особливо у випадках, коли нас не вчили, як виховувати дітей. Або ж вчили досить авторитарних способів покарання часів Радянського Союзу, де книжки про виховання із забезпеченням базового піклування навіть не допускали до друку.

Часто батьки на консультаціях розпитували Юлію Гіппенрейтер і Людмилу Петрановську, чи від того, що ми любимо дитину, вона не стане навпаки не слухняною, і ми втратимо над нею будь-який контроль. В практичній реалізації найчастіше виникають труднощі з вмінням говорити й домовлятися з дітьми. В США, наприклад, започаткована прекрасна практика: для покращення навичок спілкування з дітьми батьки проходять тренінги з налагодження взаємин з дітьми. Агресивна дитина – не вирок! Як казав Зиґмунд Фрейд: «Всі ми родом з дитинства». Але якщо захотіти, можна виправити навіть складні психологічні ситуації! Якщо, читаючи статтю, Ви взнали щось нове або замислились над чимось, напишіть мені про це у коментарі.

© Ірина Іваськів